1. Skip to Menu
  2. Skip to Content
  3. Skip to Footer

10 простих способів наблизити дітей до Бога

111 3Бути батьками означає нести відповідальність не лише за фізичне і моральне виховання дітей, але й за їх духовний зріст, про який слід дбати ще від моменту їх зачаття. Часами батьки можуть не знати ЯК це робити, їм це може здаватись чимось складним. Однак це зовсім не складно, і ми пропонуємо Вам 10 простих способів як наблизити дітей до Бога.

«Чи прагнемо ми зрозуміти «де» є наші діти на своєму шляху? Чи знаємо ми де є їх душа? І, перш за все: чи хочемо ми це знати? Чи переконані ми, що вони насправді не чекають на щось інше?» (Папа Франциск)

1. Молись вголос під час вагітності

Дитина в утробі матері чує голоси навколишніх, тому важливо, щоб миті нашої молитви були якомога спокійніші і тихіші. Вибери зручне місце, де тебе не будуть перебивати чи заважати тобі. Для молитви можеш використати образок Ісуса або Богородиці, щоб твої думки були зосереджені на молитві. Нехай твоя дитина відчує, що цей момент – особливий для вас обох. Під час молитви можеш погладжувати свій живіт, щоб дитина відчула, що ця молитва стосується її також.

2. Бери дітей з собою на Службу Божу

Дехто вважає, що маленькі діти заважають під час Служби Божої, бо вони голосно плачуть, шумлять, створюють дискомфорт іншим і просто не можуть довго стояти на одному місці. Однак варто брати дітей з собою до церкви кожної неділі так само, як ви це робили до їх народження. Якщо твоя дитина ще немовлятко і плаче, спробуй заспокоїти її, погодувавши; якщо дитина трохи старша і вже повзає чи ходить, і «закатує» істерики,­– виведи її з церкви і трошки прогуляйся, поки вона заспокоїться, а тоді повернись на Службу. Якщо твоя дитина вже свідома того, що кожної неділі ви ходите до церкви, і не хоче стояти спокійно, верещить чи лягає на підлогу, виведи її з храму, нахились до її рівня і спокійно та м’яко поясни для чого ви сюди прийшли і чому важливо поводитись чемно під час Служби Божої. Якщо будеш щипати дитину під час істерики, якщо насилу виштовхуватимеш з храму, «вбиватимеш» поглядом чи кричатимеш за межами храму, то дитина може просто зненавидіти кожну неділю. Вони – діти, а ми маємо ставити себе  на їх місце. В їх віці вони не можуть довго стояти на одному місці чи бути зосередженим на чомусь більше 20 хвилин. Можливо, тобі доведеться під час Служби вийти надвір з дитиною 10 разів, щоб заспокоїти її і повернутись назад. Не здавайся, бо хоч вони ще малі, але вже добре знають як можуть нами маніпулювати. Важливо, щоб вони зрозуміли, що, незважаючи на те, скільки разів ви вийдете з церкви, ви все-одно повернетесь до храму, поки не завершиться Літургія.

3. Молись з дітьми перед сном

Місце для цього можна вибрати різне, наприклад – біля їх ліжка. Станьте на коліна і моліться. Коли діти ще малі, їх усе вражає і їм все цікаво; вони мають здатність імітувати як добре, так і погане. І, швидше за все, поки ви молитиметесь, вони будуть намагатись привернути твою увагу; вони будуть говорити так, наче це ти їх заохочуєш це робити, вони будуть співати, витягати іграшки чи тягнути тебе за одяг. Скористайся цією нагодою, щоб пояснити їм ЩО ти робиш і запроси приєднатись до тебе в молитві. Скажи нехай повторюють за тобою чи запитай: «За що ти хочеш подякувати Богові сьогодні?» «Чи хочеш сказати щось Марії разом зі мною?» Побачиш, що ці питання їх здивують. Навчи дітей як робити знак хреста. Намагайся не затягувати час молитви, бо їм може набриднути і вони захочуть займатись чимось іншим. Якщо твоє дитина ще дуже мала, візьми її ручку і допоможи перехреститись, а тоді молись разом з нею.

4. Познайом їх з образом Ісуса і Марії

Кожен католик повинен мати вдома свій «вівтар». Він не мусить займати багато місця, однак це має бути особливе місце, видиме і доступне для усіх членів сім’ї. Дуже важливо, щоб наші діти бачили образ Ісуса, Марії і святих. Діти вчаться дуже швидко, і дуже важливо навчити їх якомога більше до віку 5 років. Невелике розп’яття чи ікону з зображенням Ісуса, Марії, святих чи Ангела-охоронця можна повісити в кімнаті дитини і пояснити, хто на ній зображений.

5. Дозволь дітям вибрати фільм чи книжку про Бога

Усі діти люблять дивитись мультфільми і читати казки. Включай дитині мультфільми на біблійну тематику, наприклад «Ковчег Ноя», «Давид і Голіят», «Добрий самарянин», «Блудний син», «Історія Йосифа і його братів», «Чудеса Ісуса», «Принц Єгипту» і т.д. Існує багато книжок, які вчать дітей біблійних історій і пропонують кольорові ілюстрації для кращого сприйняття. Можна запропонувати дитині розмальовки на біблійну тематику (їх можна придбати або знайти в інтернеті). Однак ніколи не змушуй дитину до цього і не карай, якщо вона не хоче читати цю книжку, дивитись цей мультик чи інше. На вихідних можеш запропонувати дитині піти з тобою в магазин і вибрати ту книжку чи мультик, яку дитина сама захоче. Це – простий і веселий спосіб навчити дітей про життя Ісуса, Марії і святих.

6. Дозволь дітям брати участь в церковній діяльності

Якщо у вашій церкві проводять катехизацію для дітей, нехай твоя дитина ходить на ці заняття. Якщо дитина любить співати, запиши її в церковний дитячий хор. При храмі є драм.гурток і дитині подобається брати участь у виставі, нехай стане учасником. Якщо в школі збирають одяг і продукти для потребуючих, поясни дитині чому ми маємо допомагати ближнім. Ніколи не забороняй дитині брати участь в такій діяльності, якщо вона хоче цього; дозволь їй набути цей досвід і завжди позитивно стався до її досягнень та пригод. Говори дитині про те, що Богові подобається її добра поведінка і солідарність, а також скажи, що пишаєшся бути її мамою/татом.

7. Покажи своїм дітям, що є діти, які не мають усього необхідного

Привести дитину у фонд чи заклад, що займається допомогою іншим – це чудовий досвід для усіх задіяних: для дітей, яким допомагаємо, для наших дітей, для нас самих. Допомагаючи своїм дітям побачити, що світ – це не ідеальне місце, і що не всі діти мають дім, маму і тата, ми допомагаємо відкрити серця наших дітей. Ви можете відвідати фонд, який допомагає безпритульним дітям і сиротам чи відвідати дитячу лікарню. Всі діти заслуговують на те, щоб їх любили і почули. Дозволь своїй дитині отримати такий досвід хоча б двічі на рік. Організуй гру в футбол, перегляд фільму чи просто зустріч-знайомство. Таким чином твоя дитина зрозуміє, що не всі діти мають такі привілеї як вона; вона навчиться ділитись з іншими, вважати усіх рівними та стане свідомою дитиною, яке буде хотіти допомагати іншим.

8. Навчи дітей цінувати природу

Для того, щоб навчити дитину милуватись горизонтом, не обов’язково везти її в Норвегію чи Ірландію. Достатнього всього однієї квітки, щоб навчити твою дитину, що Бог присутній в кожному творінні, навіть в найменшому; в небі, в морі, в зірках, в місяці, в деревах, в горах. Можеш запитати дитину як сильно, на її думку, Бог її любить; можеш дати підказку – нехай дитина спробує порахувати зорі чи подумати наскільки глибоке море. А тоді скажи, що любов Бога така ж незліченна як зорі на небі чи пісок на березі моря. Важливо, щоб діти знали, що усе, що нас оточує, створив Бог. Подорож в інше місто чи країну може стати чудовою нагодою, щоб поговорити з дітьми про Бога.

9. Навчи дітей, що набагато приємніше давати, ніж отримувати

Різдвяний період – прекрасний час для цього. Є два способи як це зробити. Перший – придбати одяг чи іграшки для потребуючих дітей, щоб і вони могли святкувати. Інший – попросити своїх дітей пожертвувати свої іграшки, які ще в доброму стані, але якими вони вже не бавляться. Дітей треба залучати до усіх етапів цього процесу – від вибору і придбання іграшок, до загортання в подарунковий папір і передачу отримувачам. Таким чином вони зрозуміють, що не так то й легко усім щось отримувати, і що не усі діти можуть радіти тими привілеями, які ми, батьки, даємо своїм дітям. Такий вияв щирості можна здійснювати впродовж усього року; важливо – передавати нашим дітям любов до тих, хто її найбільше потребує. Коли вони передадуть подарунок, запитайте їх як вони себе почували, коли передали подарунок іншій дитині, чи що їм найбільше сподобалось. Бога можна знайти в різний спосіб; навчіть їх скільки радості можна отримати від того, коли щось віддаєш, а не отримуєш.

10. Навчи дітей дякувати

Сніданок, обід чи вечеря можуть стати чудовою нагодою для того, щоб навчити дитину дякувати Богові за усе, що Він нам дає, включаючи їжу на столі. Можна сказати простими словами: «Боже, благослови нас і їду, яку ми будемо споживати. Дякуємо за те, що кожного дня дбаєш про нас. І просимо: дай хліба тим, хто його не має. Амінь».  Пам’ятай, що твій приклад – це найкращий спосіб навчити дитину; стань для неї прикладом для наслідування і дякуй Богові за все. Попроси дитину повторити за тобою, і побачиш, що дуже скоро вона навчиться робити це сама.

Переклад «Католицького оглядача»

6 способів покращити читання Біблії

man-holding-bibleДля віруючих читання Біблії і роздуми над нею не є чимось новим. Для нас не секрет, що читання уривків Святого Письма є дуже важливим. Це – один із першочергових способів, в які Бог промовляє Свої істини і заповіді нам, а з його допомогою ми можемо мати успіх тут, на землі (Ісус Навин, 1,8).

2 Тимотея 3,16 каже нам: «Все Писання - надхненне Богом і корисне, щоб навчати, докоряти, направляти, виховувати у справедливості».

Однак деколи, коли поглянемо на якийсь уривок Біблії, він може видатись нам абсолютно некорисним.

Та це враження ­– помилкове, бо кожне слово, записане в Біблії, має свою цінність. З допомогою правильних інструментів і практик ми можемо застосувати в своєму житті принципи Біблії, які допоможуть нам зростати і дорослішати так, як цього хоче Бог.

Роздумуєш над тим, як покращити свої роздуми над Біблією? Не знаєш, як зосередитись на читанні Слова Божого і витягнути максимальну користь з цього? Пропонуємо тобі шість способів, які допоможуть тобі у цьому.

1. Відстав в сторону все, що тобі заважає

На сьогоднішній день є стільки всього, що заважає нам зосередитись над Божим Словом. Для більшості людей це – ґаджети, соціальні мережі, робота… Однак подумай, що заважає саме тобі. Є особи, яких від зосередження над читанням Біблії відволікає музика, а є такі, яким пісні прослави навпаки допомагають сконцентруватись. Головне тут – знайти той спосіб, який буде найбільш підходячий для тебе.

2. Запам’ятовуй Писання

В тому, щоб вчити на пам’ять уривки Писання є як фізична, так і духовна цінність. Так само, як ми запам’ятовуємо слова пісень, віршів, розмовну мову чи бізнес-коди і зростаємо у них, ми також можемо зростати у вивченні уривків Біблії, якщо засвоюємо їх достатньо для того, щоб запам’ятати.

3. Проси про провід Святого Духа

Неможливо перенаголосити, наскільки важливим в читанні Біблії є провід Святого Духа. Слово Боже без Божого Духа це те саме, що тіло без духа – воно існує і промовляє, але життя в ньому нема.

4. Дивись через призму Хреста

Читаючи Святе Письмо, спробуй шукати відповідь на два запитання: Яким у цьому слові є занепалий стан людини? Яким чином в цьому Писанні хрест виправляє розбитість?

5. Записуй свої думки

Коли Бог щось до тебе промовляє, ця думка не залишиться в твоїй голові назавжди (за винятком, якщо у тебе ідеальна пам’ять). Тому найкраще записувати ті одкровення і ідеї, які ти отримав від читання Біблії і роздумів над нею. Стара приказка говорить: «Короткий олівець кращий від довгої пам’яті».

6. Подумай, як ти можеш застосувати Писання в своєму житті

Біблія – це не древня і застаріла література. Це книга, сповнена нестаріючих принципів, які й до сьогодні стосуються кожного з нас. Читаючи Біблію, ми повинні запитувати себе як ми можемо втілити у своєму житті ті елементи, яких нас навчає Святе Письмо.

Переклад – «Католицький оглядач» за матеріалами «Christian Today»

Гріх соціальної нечутливості, або Великий піст на чорній ікрі

24 1 0Час тривання Великого Посту для багатьох українців нашого посткомуністичного і постмодерного сьогодення – час пов’язаний з клопотами «правильного харчування» та підготовки до Великодних Свят. Багато людей зберігають приписи нем’ясоїддя, нерибоїддя, немолокоїддя, неяйцеїддя з ревністю, яка нічим не є меншою від ревності затятих мусульман у часі Рамаданського посту. Велика кількість українських католиків, бодай формально, виконають свій річний «обов’язок» – прийдуть на свою «законну» річну Сповідь і приступлять до Причастя. Церкви та костели вже відчувають бум  учасників Хресної дороги. Можна би було преспокійно прийти до чергового висновку і переконання в тому, що українські християни найпобожніші у всьому світі. Мило….

Але відкритим залишається питання: а чи такого бажає від нас Бог? Чи такого очікує від своїх дітей Свята Церква? Чи намноження правил посту сприяє зросту духовності? Чи Великий Піст в такій формі, в якій він проходить в нас, зближає нас до Бога?

Майже 2500 років тому в ізраїльському народі запанував релігійний формалізм. Здавалося, все виконується. Але це був ритуал без змісту. Тому пророки гостро картали такий стан речей. Так, в книзі пророка Ісаї  читаємо спам’ятовування вірним стосовно посту:

«Кричи на все горло, не стримуйсь!
Піднеси, немов сурма, твій голос!
Вкажи моєму народові його злочини, домові Якова його переступи!
Вони день у день мене шукають, хочуть мої дороги знати,
наче народ, що чинить справедливість, не відкидає закону Бога свого.
Вони питають у мене справедливих законів, хочуть, щоб Бог був близько.
«Навіщо нам постити, як ти не бачиш; себе умертвляти, як ти не знаєш?»
Таж ви в день посту виконуєте ваші справи, гнобите всіх робітників ваших.
Ви постите на те, щоб правуватися та сваритись і немилосердно бити кулаком.
Не так ви нині постите, щоб голос ваш було чути на небі.
Хіба такий піст мені до вподоби, день, коли хтось умертвлює себе?
– Схиляти голову, немов тростина, вереття і попіл під себе підстелювати,
– чи це назвеш ти постом та днем, Господові вгодним?

Ось піст, який я люблю:
кайдани несправедливости розбити,
пута кормиги розв'язати,
пригноблених на волю відпустити,
кожне ярмо зламати,
з голодним своїм хлібом поділитись,
увести до хати бідних, безпритульних,
побачивши голого, вдягнути його,
від брата твого не ховатись.

Тоді світло твоє засяє, як зірниця,
загоїться негайно твоя рана,
спасіння твоє буде йти поперед тебе,
Господня слава – слідом за тобою.
Тоді візвеш, і Господь відповість,
ти крикнеш, і Він скаже: – Ось я!

Коли ти викинеш із-посеред себе утиск,
перестанеш погрожувати пальцем
і безбожно говорити,
коли голодному ти віддаси хліб твій,
наситиш пригніченого душу,

тоді засяє твоє світло в пітьмі,
тьма твоя буде, немов південь.»

(Іс. 58, 1–10)

Отже, Біблія наголошує димензію посту, яка в українських християн є практично повністю відсутня, соціальну димензію.

Адже і чисельна категорія серед найпобожніших українських християн вважає, що досить накупувати червоної риби, чорної ікри, ананасів та французьких сирів, піти до Сповіді, на колінах приповзти до Плащаниці – і піст вдався…

Часто-густо ми закриваємось у церквах на «духовний» фітнес – виконати 360 поклонів на каноні св. Андрея Критського, все ж таки потрібно мати хоч якусь фізичну кондицію, подивляємо красу 8-го латинського тонусу у найсхіднійшій з Літургій – Літургії св. Папи Григорія Двоєслова, заливаємось гіркими слізьми на Хресних Дорогах. І боронь Боже, слухати якусь музику! А ще, най Бог боронить, щоб не було якої політики…

Ну, що робити? Перти проти східної ментальності, яка державі віддає все, крім чисто духовного? Та нє, якось не пасує. Не зрозуміють ні римо-католики, зачаровані християнським Сходом, ні тим більше самі східні християни. Най ліпше пропаде село, як має звичай пропасти…

Свою соціальну нечутливість, успадковану від совєтської держави, про яку в наші голови вбивали, що саме вона має дбати про всі соціальні проблеми, ми гарненько і лицемірненько прикриваємо глибокою «побожністю», не помічаючи, що Бог не потребує наших червоних риб і ананасів.

Християнин, та ще католик, має бути соціально заангажований. Він не має права мовчати на стан речей в державі, коли «вони праведника продають за гроші й бідного за пару капців; що топчуть голови вбогих у земний порох, що крутять правом тихих…» (Ам. 2, 6–7). Адже, «кайдани несправедливости розбити, пута кормиги розв'язати, пригноблених на волю відпустити, кожне ярмо зламати» – це не приватна доброчинність, а соціально-політична заангажованість. Але, але…

Мало кому до голови приходить, що час посту – це час, коли необхідно, щоб Богу бути милим, «з голодним своїм хлібом поділитись, увести до хати бідних, безпритульних, побачивши голого, вдягнути його, від брата твого не ховатись…», мало хто взагалі задумується над тим, що піст – це коли «ти викинеш із-посеред себе утиск, перестанеш погрожувати пальцем і безбожно говорити, коли голодному ти віддаси хліб твій, наситиш пригніченого душу…» То про яку вже там соціально-політичну заангажованість говорити…

Ситуація, що склалася в нас, в Україні, коли кожен дбає тільки за себе, прикриваючись своїм християнський йменням, дуже нагадує ситуацію ізраїльського народу перед ассирійською навалою, перед вавилонським полоном, перед катастрофою 70-го року по Христі. Боюся, що і нас чекає доля старозавітного Ізраїлю, якщо не змінимо ситуації. І Великий Піст є чудовим часом і можливістю над цим задуматися.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело: http://catholicnews.org.ua/

Церковні богослужіння за померлих

golodom1Церква ніколи не береться вирішувати і судити усопшого за його вчинки, залишаючи це у таємниці Божій, Котрий не хоче смерті грішника, але щоб навернувся і праведно жив. Вона лише оточує особу усопшого молитвою у своїх похоронних і поминальних богослуженнях, просячи у милосердного Бога прощення і відпущення гріхів усопшому та оселення його на місці спочинку, де всі святі спочивають. Відтак Церква виконує слова Св. Письмав якому говориться таке: «Приносити жертву переблагання за мертвих, щоб вони звільнилися від гріха (II Книга Макавеїв 12, 46)».

Похоронні богослужіння

Зазначимо, похоронні богослужіння встановила Церква Христова, базуючись на словах Святого Письма, у якому йдеться про те, що: «Дар милосердя подай усякому живому, а й мертвому не відмов твоєї ласки (Сирах 7, 33)».

У дохристиянський час релігійні похорони були знані не тільки ізраїльтянам, але всім поганським народам. Отож Церква перейняла деякі частини похоронних звичаїв ще із дохристиянських часів, очистила їх від поганських елементів і додала нові свої обряди, тому прийнято вважати, що похорон померлого належить до одного із давніх церковних традиційних богослужінь.

Відтак християнський похорон, починаючи від свого початку і аж до сьогодення, супроводжується різними молитвами та псалмами, насамперед відправою Божественної Літургії, яка в давнину здійснювалась на самому цвинтарі, як це нам відомо із життя святої Моніки, матері святого Августина, та із життєписів інших святих, у першу чергу, мучеників.

У процесі кількох століть на основі відповідних молитов, псалмів Церквою були складенні аж чотири різні чини похорону, а саме:

  1. похорон мирян;
  2. похорон священиків;
  3. похорон монахів;
  4. похорон дітей.

Похорон мирян розпочинається з утрені та складається із трьох частин. У першій частині закладено звичайний початок, вона вміщує також псалми 90, 118 та заупокійні тропарі. Відтак у другій частині розпочинаються пісні заупокійного канону і стихир, а в третій ‒ євангельські блаженства з тропарями, читанням Апостола, Євангелія, а також єктенії і, звичайно, співи під час винесення тіла покійника на кладовище. Насамкінець похоронна процесія закінчується співом «Вічная пам’ять», коли тіло опускають у могилу.

Похорон священиків своєрідно відрізняється від похорону мирян: він пригадує нам частинно утреню з великої суботи, звану як надгробне. Ця схожість відповідає служінню священика.

Похорон монахів у деяких місцях відрізняється від чину похорону мирян через те, що чернець ще за свого життя відрікся світу та всіх світових приман, на відміну від мирянина.

Різниця в чині похорону монахів від мирян полягає у наступному:

1) Відчитавши 90-й псалм, на похороні ченців співають алилуя та заупокійні тропарі.

2) Замість канону за покійних співають степенні антифони з Октоїха.

3) Під час блаженств співають окремі тропарі, в яких просять Бога за прославу покійного в небі, який ціле своє життя трудився в пості та молитві.

4) Під час останнього цілування співають стихири, в яких прославляються чернечі обіти і подвиги ченців.

5) Під час опускання тіла до гробу співають три тропарі, під час їх співу браття-ченці складають 12 поклонів, немов прощають покійника-ченця, який відходить до Бога.

Похорон дітей (до сьомого року життя) відбувається зовсім по-іншому та відрізняється від чину похорону мирян. Під час похоронної процесії у ній не співається 118 псалма, немає непорочних тропарів, а канон співають з приспівом: «Господи, упокой дитину». Відтак на заупокійних єктеніях читаються молитви не за прощення гріхів померлого, а за те, щоб Господь сподобив усопшого небесного царства. У стихирах оспівується скоропроминаюче життя, згадується про жаль батьків і надію на блаженство дитини. Апостол і Євангеліє також вказують на невинність дитини і дають йому надію на блаженство. Замість «розрішальних молитов» читається окрема молитва «Господи, ти охороняєш дітей у цьому житті», в якій проситься Бога, щоб прийняв душу дитини в ангельські світосяйні місця.

Церковні канони забороняють неохрещену дитину хоронити по-християнськи.

У богослужбових книгах — Требниках, немає окремих чинів для похоронів диякона та архиєрея, а тому для поховання диякона використовується чин похорону мирян, а для архиєрея — чин похорону священичого.

До 1767 року архиєреїв хоронили так, як і монахів, бо всі вони були вибрані з-поміж монахів. Відзначимо, у 1767 р. було ухвалено хоронити архиєреїв по чину священичому. Зауважимо, ця традиція поховання архиєреїв збереглася і до сьогодні.

За приписами похоронних чинів, тіло мирянина-небіжчика обивали, щоб він після свого воскресіння став достойним перед Богом, а тіло ченця обтирати губкою, змоченою у теплій воді. Відтак тіла померлих архиєреїв не вмивали водою, а тіла священиків помазувати оливою.

Після обмивання, обтирання чи помазання тіл померлих їх вдягали у чистий одяг, відповідний до їх сану, що був символом обнови після воскресіння. Ченця одягали у мантію, а на священика надівали повні священичі одежі, на єпископа — архиєрейські, а на диякона — дияконські. Лиця духовних осіб під час похорону закривали покрівцем-воздухом на знак того, що вони ціле життя мали обов’язок служити Богу. А тому лице тепер повинно бути звернене до Бога. У праву руку померлого священика та архиєрея вкладали хрест, а на груди клали книгу святих Євангелій. Диякону давали в руку кадильницю. При домовині архиєрея також ставили трикірій, дикірій та рипіди.

Над тілом померлого архиєрея та ієрея читалося Євангеліє, а над тілом ченців і звичайних мирян — Псалтир. Виносячи тіло мирянина, співали Трисвяте, а при виносі тіла духовної особи, священика чи єпископа співали ірмоси покаянного канону «Помічник і покровитель». Відтак при виносі ченця лунали стихири, наприклад: «Яка житейська насолода» тощо.

Тексти чину похорону мирянина, священика, монаха і дитини на свято Пасхи і на цілий світлий тиждень є іншими від звичайних днів у літургійному році. Через те, що не варто в світлий тиждень відправляти сумні, жалем наповнені похоронні відправи, бо свято Воскресіння Господнього перемагає всякий смуток і між людьми панує радість з приводу Воскресіння Господнього. Тому Церква приписує тексти чинів похоронних на цей час заміняти іншими, радісними, де більше споминається Воскресіння Господнє, ніж смуток за померлим.

Духовні особи, які служать похорон у світлий тиждень, не одягають посні, а світлі ризи, що символізують радість, а не смуток. Зі звичайних похоронних відправ залишаються тільки заупокійна єктенія з молитвою «Боже духів», кондак, ікос і «Вічная пам’ять», на що народ відповідає воскресним тропарем: «Христос Воскрес із мертвих, смертю смерть подолав, і тим, що в гробах, життя дарував».

Чини похорону повинні відбуватися перед полуднем, коли приходить час служіння Божественної Літургії, але дозволено хоронити померлих також і в полудень, однак не після заходу сонця.

Чини похорону несуть різні форми духовної потіхи через те, що до них належать Псалми, стихирі, взяті із Псалмів, читання із Св. Письма. Вони мають за мету збудити свідомість у тих, що не мають надії у потойбічне життя, представити справжній сенс людського життя воскресіння і випросити у милосердного Бога прощення і відпущення гріхів померлому, оселення його на місці спочинку, де всі святі спочивають.

Поминальні богослужіння

Крім похороних чинів, Церква на протязі літургійного року не залишає усопших без молитви, а свою практику поминання усопших грунтує на словах Святого Письма, у якому говориться:«Бо якби Він не надіявся, що полеглі встануть з мертвих, зайвим і смішним було б молитися за мертвих (II Книга Макавеїв 12, 44)».

Давнім звичаєм не лише у християн, але й у всіх релігіях, є поминання усопших. Цей звичай бере свою основу із людської душі, яка має інтимне відношення до позагробового життя. У старозавітних євреєв і поган були визначені заупокійні дні, в які приносили жертви і відмовляли молитви за упокій померлих. Для прощення провин в їх честь здійснювалися трапези та скликалися бідні на обіди.

У християнській Церкві звичай поминання померлих розпочався ще в перших віках християнства. Вже старозавітній культ мав установлені дні, коли поминали усопших. Християнська Церква прийняла ці дні і впровадила у свою практику.

Третього дня після смерті Церква поминає усопшого, оскільки третього дня Христос воскрес із мертвих. Церква говорить поминати усопшого саме того дня, щоб пригадати, що і душа усопшого також воскресне. Дев’ятого дня Церква говорить поминати усопшого, щоб душа його була зачислена до лику дев’яти небесних ангельських хорів, а в сороковий день, щоб подібно, як Христос Господь Вознісся сорокового дня на небо, щоб так і душа усопшого була прийнята до небесної обителі (Апост. пост. кн. 8, гл. 42).

Крім третього, дев’ятого і сорокового дня, Церква кожної суботи поминає усопших, що відійшли до вічності, але ще не увійшли у вічний і блаженний спочинок зі святими в небі. В особливий спосіб у літургійному році Церква наголошує поминати усопших у суботу перед святом св. Великомученика Димитрія, в м’ясопусну суботу, в яку звичай поминання сягає ще апостольських часів на пам’ятку другого приходу Христа Господа, в перші три суботи Великого Посту, а також у вівторок після Томиної неділі на сповіщення усопшим про торжество Воскресіння (цей день поминок сягає ще часів св. Івана Золотоустого і Амвросія Медіолянського), в заупокійну суботу, перед неділею П’ятидесятниці.

Церква закликає поминати покійників в роковини їхньої смерті, а також за прадавнім звичаєм у наступний день після празнику храму.

Зазначимо, Церква поминає усопших на таких богослуженнях, як:

 

  1. Службі Божій;
  2. Парастасі;
  3. Панахиді.

 

Служба Божа або Божественна Літургія — це установа самого Ісуса Христа, через яку спільнота вірних, родина померлого вчиться жити у спільноті із тим, хто заснув у Господі, приймаючи причастя Тіла і Крові Христа.

Парастас — з грецької — посередництво. Парастас — це богослуження, в якому за посередництвом молитви, колива і кадильного диму вимолюється в Бога прощення усопшому за його гріхи. Це богослуження відправляється з любові до померлого. Парастас відправляється в день смерті, під час похорону і в поминальні дні. У богослуження парастасу часто вплітається і Божественна Літургія для випрошення в Бога прощення гріхів померлого. Дослівно кажучи, «Парастас» — це богослуження, на якому присутнє коливо з медом і солодкими овочами. Коливо символізує воскресіння, а мед — насолоду, яка зустріне всіх праведників у вічності.

Панахида — грецьке слово, що складається з двох слів: «пас» — весь і «нікс» — ніч. Поєднання цих двох слів творять одне — всю ніч. Отже, панахида — це всеношне богослуження за усопших. Воно творилося ще в часи перших християн, коли вони, переслідувані за віру, збиралися в катакомбах на гробах мучеників і всю ніч молилися за усопших, прославляючи мучеників. На сьогодні панахида вже не займає цілої ночі, але назва її ще залишилася давня.

Панахиду відправляють завжди з обкаджуванням тіла померлого або тетрапода.

Церква закликає поминати усопших, крім богослужінь, також особисто в приватних молитвах, навіть щоденно. Церква просить молитися за всіх померлих, навіть ворогів, але особливо за батьків, друзів і добродійників, тому що це діло великої любові та милості.

д-р Петро САБАТ

Джерело: http://risu.org.ua/

Московський Патріархат визнав битви на Україні «Святою Війною»?

Чи війна за поневолення України має релігійний характер? Багато вказує на те, що на думку Російської Православної Церкви і її патріарха Кіріла - саме так. Її можна визнати «святою війною».

Таке сформулювання не вживається прямо у висловленнях патріарха, але у них є такі окреслення, які важко інтерпретувати інакше, ніж спроби оправдання і усправедливлення нападу Росії на суверенну українську державу. Ці висловлювання є також доказом того, що антикатолицька і антиунітська одержимість російського православ’я ніколи не переставала існувати, і що для Української Греко-католицької Церкви і її вірних вторгнення Росії на терени її діяльності може бути насправді небезпечним.

 Перш за все, це видно у посланні, скерованому до єрархів локальних Православних Церков на світі, яке написав Патріарх Кіріл. 14 серпня воно появилось на інтернет-сторінках московського патріархату, і хоч блискавично звідти зникло, його і надалі можна знайти на сторінках хоч би митрополита Іларіона. Цей документ містить повністю чітко виражене припущення, що конфлікт на Україні має «релігійно тло», а таку мову Церква використовує для того, щоб узаконити і сакралізувати війну, визнаючи її не лише справедливою війною, але навіть релігійною.

«Ми не можемо не бачити того, що конфлікт на Україні має однозначно релігійний характер. Уніати і схизматики, які до них прилучились, стараються подолати канонічне православ’я на Україні. Від початку воєнних дій уніати і схизматики, вхопивши до рук зброю, під видом антитерористичної операції почали реалізовувати агресію проти духовенства канонічної Української Православної Церкви на сході країни» - написав Патріарх. А якщо так подивитись на цю проблему, то очевидно немає іншого виходу, як підтримування канонічного (тобто московського) православ’я на Україні відділами командосів, найманцями і транспортом зі зброєю. Терористи ж, які борються з легальною владою, можуть бути визнаними борцями за віру.

Так далеко,треба визнати, патріарх не заходить. Але його слова показують, що при відбудові імперії Путін використовуватиме також релігійні аргументи, а Російська Православна Церква визнала, що на такій «симфонії» може тільки виграти. Така постава, як патріарха, так і його співпрацівників, показує ж, що на екуменічну співпрацю, на спільне голошення етичного виміру християнства з російським православ’ям нема і не може бути місця. У цьому питанні я глибоко помилявся, коли боронив спільну заяву польських і російських єпископів, визнаючи її важливим елементом спільного свідчення. Такої спільності немає, бо саме існування Української Православної Церкви для Москви є спірним питанням, мало того, вона ще і використовує свій релігійний авторитет для підтримування війни. А це незмірно утруднює, щоб не сказати унеможливлює, діалог з нею. Варто б, щоб це помітила і Апостольська Столиця.

Томаш П. Терілковскі, головний редактор порталу Fronda.pl  

Взято з інтернет-ресурсу: http://catholicnews.org.ua/

У пошуках єдності поміж Церквами Володимирового Хрещення (988)

Із наближенням чергової річниці Хрещення Київської Русі в українських церковних середовищ знову виринають спроби кожної із сторін приписати лише собі спадкоємство цього хрещення, що більш окремі Церкви намагаються проголосити тільки себе єдиною спадкоємницею цих славетних духовних подій. Спостерігати цей процес дуже боляче. Адже, велична дата Хрещення (988) наших земель, замість того, щоб нас усіх відновляти у Христі, зближувати та єднати, навпаки стає «каменем спотикань та оскаржень». Це кардинально протилежна позиція, до тієї, яку виражають Церкви до хрещення земель у сусідніх європейських країнах.

Галерея