1. Skip to Menu
  2. Skip to Content
  3. Skip to Footer

о. Костянтин Ковач

P1010265 2Отець Костянтин народився 31 липня 1935 року в сім’ї греко-католицького священика Ковача Костянтина та Медвецької Олени в с. Богаревиця Іршавського району, де на той час його батько був парохом. Початкову освіту здобув у державній чотирикласовій русинській школі в рідному селі. Коли Костянтину було 10 років, 22 грудня 1945 року помер батько, і сім’я була змушена звільнити парохіальний будинок. Переїхали жити в Берегово, де Костянтин закінчив Берегівську середню школу № 1 у 1953 році. Одразу ж поступає до Харківського інженерно-економічного інституту на гірничий факультет. 16 листопада 1957 року в Берегові помирає 48-річна мати Костянтина. Після закінчення в 1958 році інституту і отримання кваліфікації гірничий інженер-економіст був направлений на роботу в Солотвинський солерудник, де працював на різних посадах, а пізніше — начальником гірничого цеху. На одному з родинних торжеств в смт. Тересва в сім’ї греко-католицького священика Стефана Зомборі він познайомився з медичною сестрою Кларою Зомборі, яка працювала медсестрою у Виноградівській поліклініці. А 17 вересня 1960 року Костянтин  поєднав свою долю з Кларою, яка була дочкою репресованого в 1949 році греко-католицького священика Миколи Зомборі і Клари Крафчик.  Обряд їхньої Тайни супружжя відкінчив греко-католицький священик-підпільник Павло Медвецький (1919-1999), якого радянська влада в 1949 році позбавила права священнослужіння. Дійство вінчання проходило таємно в хаті о. Миколи Зомборі у Фанчикові. В їхній сім’ї народилося троє дітей: Павло, 9 жовтня 1961 р., який закінчив Ужгородський університет;  Єва, 16 квітня 1963 р., яка здобула середню спеціальну освіту в Ужгородському музучилищі, і Клара, 30 вересня 1966 р., яка закінчила Мукачівське педучилище. Новоутворена сім’я, як і  сім’ї їхніх батьків, залишилась вірною підпільній Греко-Католицькій Церкві. Особливо великий вплив на отця мав батько дружини, о. Микола Зомборі (1905 – 1997), і вуйко о. Павло Медвецький. Часті родинні відвідування батька і вуйка, бесіди з ними, прислуговування і дякування під час таємних недільних Служб Божих пробудили в ньому Боже покликання стати священиком. Поштовхом для  вступу до так званої підпільної семінарії, в якій тоді, в 60-70-х роках ХХ століття,  з дозволу вікарія Мукачівської єпархії Мурані Миколи (1911 – 1979) навчання проводили в своїх квартирах окремі священики, послужила настійлива бесіда тітки Шарлоти Медвецької (1911–1983), яка настояла на тому, щоб Костянтин звернувся за порадою до о. Йосифа Головача (1924 – 2000), про діяльність якого в підпільній Мукачівській єпархії їй було відомо. Костянтин виконав прохання тітки, і після розмови з ним та вияснення всіх подробиць його життя, отець Йосиф Головач, порадившись із вікарієм Миколою Мурані, прийняв під свою опіку Костянтина Ковача і розпочав у першій половині 70-х років ХХ ст.  його теологічну підготовку. Свій духовний провід Костянтин доручив отцям Йосифу Головачу і др. теологічних наук Елемиру Ортутаю. Починаючи з липня 1975 року, Костянтин у вільний від державної роботи час відвідував заняття. Після успішного закінчення навчання отці Елемир Ортутай і Йосиф Головач рекомендували  на початку липня 1980 року єпископу Іоанну Семедію підпільних семінаристів Костянтина Ковача і Павла Сокола до рукоположення на священиків. Підпільна Мукачівська єпархія вже мала свого керуючого єпископа, але єпископ Іоанн Семедій працював на державній роботі, і його єпископський сан перед атеїстичною владою тримали в тайні. У зв’язку з цим єпископ Іоанн Семедій  порадив зачекати, бо єпископ Олександр Хіра  вже мав дозвіл приїхати в Ужгород з Караганди, і саме він  мав рукоположити семінаристів-підпільників. Це відбулося на свято Успення Пресвятої Богородиці 28 серпня 1980 року: на квартирі о. Йосифа Головача в с. Оноківці, біля Ужгорода, єпископ Олександр Хіра висвятив  Костянтина Ковача і Павла Сокола на священиків у співслужінні з о. Йосифом Головачем та в присутності дружини о. Головача Шарлоти (Єлізавети) Гладонік(1928–1879)і дружин  висвячуваних Клари Зомборі (*1936) і Магдалини Зомборі (1933 – 2015). Після рукоположення о. Костянтин продовжував працювати в Солотвинському солеруднику, а по потребі, у вільний від державної роботи час,  виконував підпільно і душпастирську працю аж до Горбачовської «відлиги».

Після  легалізації Греко-Католицької Церкви в листопаді 1989 року і виходу з підпілля Мукачівської греко-католицької єпархії о. Костянтин їде в смт. Королево, де в о. Миколи Товта  (1924-1994) з грудня 1989 р. до травня 1990 року проходить відповідне стажування в організації і поновленні греко-католицьких церковних громад. Разом із о. Миколою проводять Служби Божі та інші треби. Коли у серпні 1990 року в с. Гудя була організована греко-католицька громада, завдяки більшості угорськомовних греко-католиків, владика Іоанн Семедій 27 вересня 1990 року призначив о. Костянтина обслуговувати тут вірників. Не без його допомоги вірники с. Гудя домоглись того, що Виноградівська райрада 17 жовтня 1990 р. передала церкву св. Василія Великого в користування греко-католицькій громаді. Така громада була утворена і в с. Фанчиково, куди владика Іоанн Семедій направив о. Костянтина обслуговувати вірників 22 січня 1992 року. Але тут виникла проблема між місцевими греко-католиками і православними, які в 50-х роках ХХ століття, коли розпочалось будівництво Теребле-Ріцької ГЕС, були переселені з Вільшан Хустського району до Фанчикова. Міжконфесійна проблема не обминула Фанчиково, але тутешня сільрада, де на той час головою був Ю.Ю. Естінко разом із головою правління місцевого колгоспу Іскра Б. Є. Рачун прийняли рішення про зведення нового храму для православної громади. Колишня греко-католицька церква в 1992 році була передана греко-католикам, а православні одержали нову церкву. Отець Костянтин Ковач у неділі і свята обслуговував вірників Гуді і Фанчикова, а інколи й с. Сасово до 1994 року, коли його запросили обслуговувати угорськомовних вірників у Словаччині. Тоді вимушений був звільнитись із роботи у Солотвинському солеруднику і вийти на пенсію. Одержавши дозвіл від владики Іонна Семедія виїхати у Словаччину, де служив Хлмец-Капушанському  протопресвітерстві  в 1994-1996 рр. в с. Поляни, а в 1997 р. — в с. Матовске Войковце. Влітку 1994 року о. Костянтин приїхав додому. Владика Іоанн Семедій 30 липня 1997 року призначив його адміністратором  церкви св. великомученика Георгія  в с. Підвиноградово, а на прохання вірників єпископ Іоанн 9 вересня 1997 року розпорядився побічно обслуговувати вірників в церкві Різдва Пресвятої Діви Марії в с. Дротинці. Довгі перемовини з братами-православними протягом 1990-2009 років  про хоча б почергове Богослуження в колишньому греко-католицькому храмі не привели до позитиву. Греко-католики с. Підвиноградово вирішили побудувати свою церкву. Сільською радою була виділена ділянка під будівництво, і о. Костянтин запросив владику Мілана для освятити наріжний камінь  і фундамент під побудову храму св. Георгія і Всіх Святих. Це відбулося 13 вересня 2009 р. Враховуючи  довголітню плідну і віддану працю для Греко-Католицької Церкви як за часів підпілля, так і після легалізації нашої єпархії Преосвященний владика Мілан, із нагоди другої річниці його єпископської хіротонії, яку отримав з рук Його святості Папи Івана ІІ 6 січня 2003 року у Римі, нагородив о. Костянтина Ковача правом носити набедреник. А з нагоди свята Перенесення мощей Блаженного священномученика Теодора Ромжі о. Костянтин був нагороджений правом носити  Золотий Хрест та вживати титул  протоієрей. 1 січня 2011 року владика Мілан звільнив отця протоієрея Костянтина Ковача з обслуговування вірників церкви Різдва Пресвятої Богородиці в с. Дротинці та с. Тросник Виноградівського району. А декретом № 304/11 від 1 січня 2012 року, за власним проханням, у зв’язку з досягненням віку виходу на емеритуру, єпископ Мукачівської єпархії Мілан звільнив о. Костянтина Ковача від обслуговування вірників в парафії св. Великомученика Георгія в с. Підвиноградово. Отець Костянтин передав парохію і документацію на будівництво храму новопризначеному адміністратору церкви св. Великомученика Георгія отцю Роману Василинці, під керівництвом якого й було завершено будівництво храму. І 6 травня 2015 року владика Мілан освятив цю нову церкву.

                                                                       

                                                                                 о. Даниїл БЕНДАС,

                                                                           ставрофорний протоієрей

о.Микола ЗОМБОРІ

Парох церкви святого великомученика Георгія (6 травня) в с. Ардовець (у 1946 р. перейменовано в с. Підвиноградів) Виноградівського р-ну.

Народився 2 лютого 1905 р. у сім'ї греко-католицького священика Корнелія Зомборі та Анни Горзов у с. Керецьки Свалявського р-ну. Здобувши початкову освіту в церковнопарафіяльній школі, батьки віддали хлопця для продовження навчання до закінчив Ужгородської гімназії  у якій закінчив 4 класи. Далі навчався в Берегівській гімназії, де здобув у 1924 році середню освіту   й продовжив навчання в Ужгородській духовній семінарії.

 25 серпня 1929 р. єпископ Мукачівської Греко-Католицької єпархії Петро Гебей рукоположив на священика п'ять богословів: Карцуб Андрія, Кешеля Іоанна, Ковчак Іоанна, Треса Віктора, серед яких був і Микола Зомборі. Після висвячення о. Микола був направлений на парохію у с. Негровець Міжгірського р-ну, а з 1934 по 1949 р. задовольняв духовні потреби вірників у с. Підвиноградів. Як і в Негрівці, так і тут, він проводить активну й плідну душпастирську роботу, про яку можна дізнатися з його статей у журналі "Міссійный Календарь" (Мирські апостоли і апостольство молитви. — 1938. — С. 98 -111; Рече безумен... ніт Бога. — 1939. С. 86—95).

 На початку 1949 р., коли почалися гоніння греко-католиків, о. Миколі було запропоновано возз'єднатися з російським православ'ям, й, оскільки він не погодився, місцева влада заборонила йому виконувати надалі душпастирську роботу. Багатодітного о.Миколу (в сім’ї о.Миколи виховувалось десять дітей) з сім'єю виселяють з парафіяльного будинку. І це відбувалось у нашій країні, яка тоді на весь голос заявляла світу про своє найсправедливіше і найгуманніше суспільство.

 Справжню людяність проявив сусід священика, Андрій Вантюх, який своїм вчинком підтвердив одну із семи християнських заповідей: дав знедоленій сім'ї притулок у своїй хаті. Коли ні умовляння, ні дії місцевої влади не дали результатів, то працівники КДБ вночі 21 січня 1950 р. заарештовують о. Миколу, а 25 липня 1950 року Закарпатський обласний суд засуджує його на 25 років позбавлення волі з поразкою в правах терміном на 5 років і конфіскацією належного йому майна.

 Отець Микола Зомборі обвинувачувався в контрреволюційній діяльності й антирадянській пропаганді, а щоб це обвинувачення підтвердити, працівники КДБ у селі знайшли людину-атеїста, якій восьма заповідь Божа "не будь свідком фальшивим проти ближнього твого" була важкою для сприйняття. Із Ужгородської тюрми через Львівську тюрму-розподільник потрапив у табори ГУЛАГу м. Екібастуз, де його робочу силу використовували на підземних роботах у вугільних шахтах. Пізніше був переведений у табори ГУЛАГу м. Джезказган Казахської РСР, де працював на різних будівельних роботах.

 З місць позбавлення волі був звільнений 13 квітня 1956 року і прбув додому 21 квітня 1956 р. у с. Фанчиково, куди в 1951 р. змушена була переселитись сім'я і де з Божого милосердя Іван Лемак дав їм притулок, здавши квартиру. В 1956—1980 рр., проживаючи з сім'єю в с. Фанчиково, працював у м. Виноградів у будівельній бригаді каменярем.

 Як у таборах ГУЛАГу, так і вдома не забував про своє основне покликання священика. Повернувшись додому, він відразу включився у підпільну душпастирську роботу, обслуговуючи греко-католицьких вірників, які залишились вірними Христовій Церкві. 23 листопада 1975 р. о. Миколу постигло велике горе — на 65-му році життя померла його дружина Клара Крафчик, яка на протязі 46-ти років ділила з ним усі труднощі священицького життя. Отець Микола залишився з десятьма дітьми: Євою (дружина вчителя Івана Панька), Магдалиною (дружина греко-католицького священика о. Павла Сокола), Миколою, Кларою (дружина греко-католицького священика о. Костянтина Ковача), Олександром, Георгіною (дружина інженера-будівельника Юрія Чухрана), Віктором, Ірмою (дружина Андрія Матейча), Андрієм і Йосифом. У 1980 р. з дочкою Ірмою переселився у м. Виноградово, де продовжував виконувати підпільну душпастирську роботу.

 Після легалізації Греко-Католицької Церкви 20 листопада 1989 р. як священик-пенсіонер виконував функції помічного священика у м. Виноградів. Отець Микола ніколи не скаржився па своє здоров'я, жив спокійно, допомагаючи колегам у душпастирській роботі майже до останніх днів свого життя. З якою відданістю служив і страждав за Христову Церкву, з такою великою вірою у Всевишнього він і помер. 19 грудня 1997 р. на 93-му році життя і на 69-му році свого душпастирства з Божого Провидіння закінчив своє земне життя ще один із вірних синів Христової Церкви — о. Микола Зомборі.

 У суботу 20 грудня у церкву Вознесіння Господнього с. Фанчиково прийшли всі рідні й вірники, щоб провести в останню дорогу й попрощатись із своїм наставником, вчителем і духовним отцем. Заупокійну Службу Божу за своїм олтарним братом і чин священицького похорону відправили оо. Георгій Бачкай, Даниїл Бендас, Ференц Демко, Микола Дербак, Костянтин Ковач, Іван Роман, Костянтин Сабов і Стефан Січ.

 Дружина о. Миколи Зомборі, Клара Крафчик, народилася в грудні 1910 р. в сім'ї греко-католицького священика Віктора Крафчика й Олени Балог у с. Тур'я-Пасіка Перечинського р-ну. 12 серпн 1929р. вийшла заміж за богослова, майбутнього священика, розділивши з ним труднощі й удачі його душпастирської роботи. Після арешту чоловіка на її плечі ліг важкий тягар по утриманню і вихованню десятьох дітей, бо десятий син народився через 4 місяці після арешту чоловіка: Єва 1932 р.н., Магдалина 1933 р.н., Микола 1934 р.н., Клара 1936 р.н.(дружина греко-католицького священика Ковач Костянтина), Олександр 1938 р.н., Георгіна 1939 р.н.,Віктор 1942 р.н., Ірма 1943 р.н., Андрій 1945 р.н., і Йосиф 1950 р.н. Свій материнський обов'язок вона з честю виконала. Роки випробувань позначилися на здоров'ї цієї тендітної жінки, і 23 листопада 1975 р. на 65-му році життя вона померла у с. Фанчиково.

Галерея